УДОБРЕННЯ РІПАКУ

Ріпак ярий і озимий має різний період вегетації, тому кожному з них властиві певні особливості живлення та удобрення. Так, ріпаку ярому для повного достигання потрібно 90–120 діб, а озимий росте 60–80 діб восени і 90–110 діб — після виходу із зими. Високі врожаї ріпаку вирощують на родючих ґрунтах за оптимальних доз унесення мінеральних добрив.

На початку вегетації рослини ріпаку слабко засвоюють із ґрунту елементи живлення. Проте сааме в цей період культура найчутливіша як до нестачі, так і до надмірної концентрації солей у ґрунтовому розчині. За безпосереднього контакту з добривом насіння ріпаку погано проростає, тому краще вносити туки стрічковим способом, коли добриво розміщується на 1,5–2,0 см збоку від насінини і дещо глибше. Причому вміст фосфору має переважати над умістом азоту й калію. Доза макроелементів повинна бути невелика, але обов’язково в легкодоступній водорозчинній формі. Найефективніші за рядкового внесення на всіх типах ґрунтів фосфорні добрива в дозі 10 кг/га д. р.

Ріпак вибагливіший до фосфорного живлення, ніж зернові культури. Найінтенсивніше він поглинає фосфор у період між стеблуванням і цвітінням (2–3 кг/га Р₂О₅ за добу). Фосфорні добрива сприяють формуванню добре розвиненої кореневої системи й оптимального розміру розетки ріпаку, кращому засвоєнню азоту з ґрунту й добрив, підвищують стійкість рослин до морозів, зменшують ризик вилягання посівів, пришвидшують достигання, підвищують насіннєву продуктивність. Слід також зазначити, що коренева система ріпаку здатна мобілізувати фосфор із важкорозчинних сполук ґрунту, тому під нього можна застосовувати всі форми фосфорних добрив.

Засвоєння ріпаком калію набагато випереджає процес утворення сухої речовини в рослинах, яке відбувається переважно лише наступного року. З усієї кількості калію, який потрібен ріпаку озимому, майже 30% засвоюється вже восени, причому найбільше — в перші 1,0–1,5 місяця після появи сходів. Калійні добрива сприяють синтезу й акумуляції вуглеводів у тканинах ріпаку, що підвищує їхню стійкість до низьких температур у зимовий період. Під впливом вуглеводів також збільшується осмотичний тиск у клітинах його кореневої системи, а отже, ліпше засвоюються вода й елементи живлення. Калій підвищує стійкість рослин до вилягання, ураження хворобами, збільшує кількість насінин на рослині та масу 1000 насінин. Ріпак належить до рослин-калієфілів.

Потреба ріпаку в магнії становить 40–50 кг/га МgО. Він входить до складу хлорофілу, впливає на фотосинтез, фосфатний і азотний обміни. Восени сприяє транспортуванню цукрів із листків до коренів, завдяки чому в рослин формується добре розвинена коренева система. Часто нестача магнію пов’язана з низьким умістом фосфору в рослині. Ознаки нестачі магнію в ріпаку характеризуються жилкуватим хлорозом (мармуровістю) листків. Старіші листки між жилками стають жовтими, у деяких сортів — червоними. На краях листків з’являються коричневі або фіолетові плями. Найчастіше дефіцит магнію спостерігається на піщаних і кислих ґрунтах, за високого вмісту в ґрунті рухомих сполук калію і низького вмісту фосфору в рослині, а також під час холодної й вологої погоди. За низького вмісту його рухомих сполук у ґрунті внесення магнієвих добрив підвищує врожай насіння на 3–5 ц/га, за середнього — на 2,0–2,5 ц/га.

Ушкоджені взимку рослини ріпаку швидко відростають після підживлення 5%-вим розчином 7-водневого сульфату магнію. Магній дуже швидко проникає в клітини навіть за низької температури. Він нетоксичний для рослин, сприяє засвоєнню ними інших елементів живлення. Одночасно поліпшується живлення ріпаку сіркою.

Ріпак належить до найвибагливіших культур щодо сірки, потреба в якій становить 10–15 кг/т насіння, що в 2,5 раза вище, ніж у зернових. Засвоюють рослини сірку паралельно з азотом. Найбільша потреба ріпаку в сірці — від початку формування стебла до початку зав’язування стручків. У цей період рослини щодоби засвоюють 0,5–1,0 кг/га сірки.

Нестача сірки виявляється відразу після відновлення весняної вегетації. Ознаки подібні до ознак нестачі азоту, особливо помітно вони проявляються на молодих листках — у формі хлорозу (світло-зелені, світло-жовті, червоні) та закручування листків у формі ложки. Старі листки стають білими з малиновим забарвленням центральної жилки та країв, а квітки — з блідо-жовтими, потім білими пелюстками — явище «білого» цвітіння ріпаку. Рослини відстають у рості, стручки деформуються, кількість насінин у них зменшується. Втрати врожайності насіння можуть сягати 1,5–2,0 т/га. За нестачі сірки білок не утворюється, погіршується якість насіння через зниження вмісту олії.

Потреба ріпаку озимого в сірці різниться за фазами вегетації. Восени вона незначна й зазвичай її вміст на чорноземних ґрунтах є достатнім. Найчастіше нестача сірки спостерігається на ґрунтах легкого гранулометричного складу, з низьким умістом гумусу й за слабко розвиненої кореневої системи рослин.

Позакореневі підживлення проводять лише за гострої нестачі сірки. Останній ефективний строк їхнього проведення — початок цвітіння рослин. Зазвичай у такому разі вносять 6–8 кг/га сірки у вигляді сульфату амонію, колоїдної сірки чи інших її сполук. Повторно підживлюють ріпак лише після виявлення значної нестачі сірки — нормою 10–30 кг/га сульфату магнію чи сульфату амонію.

Ріпак найбільше реагує на азотні добрива. Під ріпак ярий їх зазвичай вносять одноразово під час передвисівної культивації, в нормі 80−120 кг/га д. р. У районах достатнього зволоження на ґрунтах легкого гранулометричного складу для оптимізації азотного живлення рослин азотні добрива доцільно вносити у два прийоми: до початку сівби (50−60 кг/га д. р.) та як підживлення — у фазі 4−6 листків.

Ріпак озимий з усієї кількості засвоюваного азоту восени використовує 25%, на початку відновлення вегетації — 35, на початку цвітіння — 30, наприкінці цвітіння — 10%. Добре розвинені посіви за осінній період засвоюють 60–120 кг/га азоту, тоді як пшениця озима — 20–30 кг/га. Слабкі посіви (до чотирьох листків на рослині) засвоюють 20–30 кг/га азоту, із шістьома — вісьмома листками — 30–50, із 10–12 листками за густоти 40–50 шт./м² — 60–90 кг/га. У ґрунті за цей час може утворитися лише 30–40 кг/га азоту мінеральних сполук.

Від кількості утворених восени листків залежить засвоєння рослиною азоту. Тож якщо рослини в осінній період недостатньо забезпечені цим елементом, то навесні цього вже не виправиш. Також небажане й надмірне азотне живлення в цей період — воно погіршує перезимівлю рослин. Підживлення ріпаку озимого азотними добривами пізніше від розвитку 4–5-го листка збільшує кількість води в тканинах, заважає нормальному процесу загартування рослин. Якщо у вересні – жовтні рослини ріпаку слаборозвинені, їхні листки світло-зелені, попередником були зернові культури із загортанням у ґрунт соломи, то восени слід додатково внести азотні добрива. Візуальною ознакою потреби в підживленні є наявність почервонілих чи жовтих листків на рослинах. У цьому разі не пізніше ніж у першій декаді жовтня вносять аміачну селітру (20–30 кг/га азоту) або проводять позакореневе підживлення 8–10%-вим розчином карбаміду.

Як відомо, осінній період вегетації ріпаку озимого важливий для формування стійкості рослин до низьких температур, загартування та формування майбутньої високої продуктивності, що обумовлено його біологічними особливостями. Вже у фазі осінньої розетки (6–8 листків) перебігає процес диференціації генеративних органів. Оптимальне мінеральне живлення сприяє формуванню потужної кореневої системи, яка здатна забезпечити стійкість рослин ріпаку до різких перепадів температур у осінньо-зимово-весняний період, а також утримувати запас елементів мінерального живлення, цукрів та білків до весни, що забезпечить дружне відновлення весняної вегетації.

Вважається, що близько 70% урожаю ріпаку озимого залежить від розвитку та стану рослин до настання зимового спокою (п’ять діб за температури 2 С). Восени ріпак має засвоїти 25% азоту,15 — фосфору, 30 — калію (80 кг/га К₂О у перші чотири-п’ять тижнів після сходів), 25 — сірки, 15 — магнію, 25% бору від загальної потреби культури. Достатнє забезпечення макро- й мікроелементами в осінній період росту рослин сприяє формуванню кореневої шийки оптимального розміру (тоді як лише азотне живлення призводить до її витягування), збільшується концентрація клітинного соку, з міжклітинного простору тканин відтягується вода, що є важливою умовою для зменшення ризику вимерзання рослин.

Біологічний потенціал урожаю ріпаку значно вищий, порівняно з урожаями, які одержують у виробництві. Навіть за врожайності 5 т/га лише близько 25% квіток і стручків використовується для формування врожаю. У ріпаку сильно виражена внутрішньорослинна конкуренція між вегетативними й генеративними органами. Так, уже через два тижні після цвітіння фотосинтетична поверхня стручків сягає 1 м²/м² поля, а через два місяці — 3 м²/м². Тому на формування врожаю в більшій мірі впливає не листкова маса, а площа стручків, які забезпечують насіння асимілянтами. Цим і пояснюється необхідність оптимізації насамперед азотного живлення з метою гальмування утворення надмірної листкової маси.

До 80% азоту, засвоюваного ріпаком озимим навесні, припадає на період від початку відновлення весняної вегетації до цвітіння. Під час формування стручків ріпак використовує азот із кореневої і стеблової мас, оскільки в цей час він може засвоїти з ґрунту незначну кількість азоту. Тому важливим заходом для догляду за ріпаком озимим є своєчасне й достатнє підживлення азотними добривами на початку відновлення весняної вегетації. Азотні добрива напровесні у вигляді аміачної селітри, карбаміду або КАС потрібно внести якомога раніше, щоб після зими на рослинах швидко утворилися нові листки, бо із втраченими у зимовий період листками в рослин різко знижується кількість накопиченого азоту.

 В районах із недостатнім зволоженням роздрібне (в два строки) внесення азотних добрив — найефективніше.

Ріпак озимий уже за температури 2…3°С відновлює вегетацію, тобто значно раніше, ніж пшениця озима. Тому підживлювати його напровесні потрібно в першу чергу і починати — з ослаблених посівів. На практиці перше підживлення проводять по мерзлоталому ґрунту, тобто в лютневі чи березневі «вікна», зазвичай сульфатом амонію. Амонійна форма азоту фіксується ґрунтовим вбирним комплексом, а сульфат-іони разом із водою переміщуються вниз профілем ґрунту в зону гарантованого зволоження, де сірка буде доступна рослинам упродовж вегетації. Якщо перше підживлення проводять аміачною селітрою чи КАС, то обов’язково потрібно добавляти сірку у співвідношенні 1:4–5.

Нестача азоту напровесні призводить до швидкого зростання головного пагона, зменшення гілкування, раннього цвітіння, скорочення його тривалості, зменшення кількості утворених стручків і зниження продуктивності рослин. Тому з урахуванням попередників, рівня родючості ґрунту та запланованої врожайності за першого ранньовесняного підживлення вносять азотні добрива в нормі 80−120 кг/га азоту, зазвичай — 100 кг/га. Водночас слід зважати на поточний стан посівів, які перезимували. Якщо зима була «м’яка» й посіви вийшли із зими в доброму стані, то норму першого підживлення потрібно зменшити, щоб не було надмірного живлення азотом, яке може призвести до збільшення площі листкової поверхні, а не до гілкування. Якщо ж, навпаки, посіви слабкі, норму азотних добрив збільшують. Під час другого підживлення, яке проводять через два-три тижні після першого (зазвичай — на початку фази росту стебла, але не пізніше ніж на початку цвітіння), вносять 40−80 кг/га д. р. азотних добрив.

Розподілення дози азотних добрив між першим і другим підживленнями за нормального розвитку та раннього першого внесення зазвичай проводять у співвідношенні 50:50 (табл.). За пізнішого першого підживлення дозу азоту розподіляють як 65:35. У районах із недостатнім зволоженням кращі результати дає раннє внесення більшої частини азотних добрив напровесні, перед початком вегетації культури.

Розподілення норми азотних добрив між першим і другим весняними підживленнями

За умов достатнього зволоження проводять і третє підживлення — у період від початку до середини цвітіння рослин — аміачною селітрою нормою 30–40 кг/га д. р. Азот за цього підживлення сприяє росту стручків і збільшує масу насіння ріпаку.

Ріпак досить вимогливий до живлення мікроелементами. За врожайності 3 т/га ріпак озимий виносить із ґрунту, г: 200–250 — бору, 300–400 — мангану, 200–400 — цинку, 30–120 — міді, 3,6 — молібдену.

Для ріпаку озимого можна виділити три основні критичні етапи, коли його потреба в поживних речовинах, особливо в мікроелементах, найбільша:

І — формування листкової розетки (позакореневе підживлення дає змогу підготувати рослини до зими);

ІІ — формування стебла (забезпечує активізацію морфофізіологічних процесів);

ІІІ — зав’язування і розвиток бруньок, а також завершення фази цвітіння (поліпшує процеси цвітіння, формування і розвиток насіння).

З усіх мікроелементів вирішальне значення має лише бор. Рослини потребують підживлення бором у період активного росту стебел і пагонів, а також на початку цвітіння, що значно зменшує обпадання квіток. Таке обприскування можна поєднувати з обробкою інсектицидами. Норма внесення борних добрив — 200–400 г/га д. р. у поєднанні з карбамідом (6 кг/га на 100 л робочого розчину). За вирощування ріпаку на ґрунтах із нейтральною та лужною реакцією — насіння протруюють у поєднанні з мікроелементами, г/т: бор — 200, манган — 300.

Бор має велике значення для проростання пилку, запліднення квіток, підвищує еластичність тканин, що знижує розтріскування стебел і кореневої шийки під час морозів, а також у разі сильного росту рослин. Це зменшує ураження рослин хворобами (некроз кореневої шийки, вертицильоз та ін.). Крім того, бор впливає на розвиток кореневої системи, що сприяє ліпшому відновленню вегетації навесні.

Борні добрива вносять у ґрунт із макродобривами, за гострої нестачі – як позакореневе підживлення — зазвичай із пестицидами або рідкими добривами. Підживлення проводять у фази розетки й бутонізації, ріпак озимий, крім цього, підживлюють ще й восени — перед переходом рослин у стан спокою (75 г/га бору).

На слабкозабезпечених бором ґрунтах (менше як 0,3 мг/кг) його внесення підвищує врожай на 0,2-0,7 т/га. Проте не рекомендується вносити більш як 3 кг/га бору, оскільки перевищення цієї норми може негативно вплинути на зростання наступної у сівозміні культури. Доза борних добрив за позакореневого підживлення — 200–400 г/га д. р. Незначний дефіцит бору можна компенсувати обробкою насіння, а позакореневе живлення краще провести перед цвітінням.

За вирощування ріпаку ярого обов’язковим заходом є позакореневе підживлення бором у фазі зелених стручків. Для цього використовують борну кислоту (200–250 г/га) або інші борні добрива. Позакореневі підживлення посівів ріпаку ярого (до фази цвітіння) можна поєднувати з азотними.

Манган бере участь у відновленні нітратів, процесі фотосинтезу, синтезі білків. За його нестачі на повністю сформованих листках з’являються жовтуваті некротичні плями, сповільнюється ріст і розвиток рослин, погіршується виповнення стручків. Нестача мангану в живленні ріпаку зазвичай спостерігається на ґрунтах із високим умістом гумусу, а також за рН 6,0 і холодної та вологої погоди. Її ліквідують позакореневим сульфатом мангану (0,5%-вий розчин) на початку стеблування — до появи перших стручків.

Нестачу молібдену фіксують на кислих ґрунтах (рН_вод 5,5), особливо після внесення високих доз нітратних добрив, за вмісту в ґрунті менш як 0,15 мг/кг молібдену. При цьому на нижніх, старіших, листках утворюються некротичні плями, далі настає некроз країв листкових пластинок, вони в’януть, краї листків закручуються, набувають ложкоподібної форми, квітконоси й черешки листків можуть розділятися або витягуватися, квіток утворюється менше. За потреби насіння ріпаку обробляють молібдатом амонію, а за гострої нестачі в живленні рослин молібденом — проводять позакореневе підживлення 0,1%-вим розчином молібдату амонію.

Нестача в живленні рослин міді спостерігається лише на ґрунтах легкого гранулометричного складу, і після вапнування ґрунтів у посівах ріпаку спостерігається всихання верхньої частини листків.

Нестача цинку може проявлятися на ґрунтах із близькою до нейтральної реакцією, а також під час посухи. За потреби найліпше провести позакореневе підживлення нормою 0,2–0,4 кг/га цинку у вигляді хелатної сполуки в комбінації з пестицидами.

Г. Господаренко, професор, Уманський державний аграрний університет