Перспективи вступу України до СОТ: туман чи ясність?

20 березня з київською пресою зустрічався шведський економіст Андерс Аслунд, відомий своїми рекомендаціями щодо економічних реформ у країнах Східної Європи. Нині пан Аслунд працює у Фонді Карнегі у Вашингтоні, але перед цим тривалий час консультував уряди пострадянських країн. Зокрема, з 1998 року був старшим радником уряду Киргизстану з аграрної політики, з 1994 до 1997 — радником уряду України з питань економіки, з 1991 до 1994 — на тій самій посаді в уряді Росії. Нинішня прес-конференція Андерса Аслунда була присвячена здебільшого одному питанню — перспективам вступу України до Світової організації торгівлі (СОТ). У пропонованому матеріалі подано висловлені економістом аргументи у викладі.

Свої відвідини України пан Аслунд присвятив вивченню питань, пов’язаних з торговельною політикою нашої держави. Справді, зазначив він, складається враження, що така політика існує, адже продукція України знаходить місце на світовому ринку, доволі багато торговельних стосунків сформовано з Росією, Євросоюзом, США. Проте регіональна структура українського експорту має дуже викривлений вигляд: торік лише 19 його відсотків було спрямовано на ЄС, хоча з поглядів географічного і розмірів економіки на цей регіон мало б поставлятися принаймні 50% українського експорту. У зовнішній політиці України є три важливі питання. Перше — це стосунки з Росією і СНД. На початку 90-х років тут було прийнято угоду про вільну торгівлю, проте вона не працює. Кожна з країн Співдружності чинить спротив експорту з іншої країни, унаслідок чого взаємна торгівля розвивається кволо. Відбувається це тому, що в СНД немає арбітражного суду та інших інституцій, які б забезпечували виконання укладених домовленостей. У СОТ усе це є, тож Україні треба якомога швидше вступати до СОТ. Це, зокрема, допоможе їй розвивати нормальні торгові стосунки з Росією та іншими країнами СНД. Усередині СНД пропонуються й інші схеми взаємодії: митний союз (діє з 1995 року для деяких країн), який узагалі, на думку пана Аслунда, митним союзом не є. Ця інституція не працює, тому її перейменували у ЄврАзЕС. Проте ЄврАзЕС також не працює. Що тоді? Тоді у Москві зустрічаються чотири президенти і підписують заяву про намір вести переговори, щоб у майбутньому створити зону вільної торгівлі — єдиний економічний простір. Але таке рішення вже приймалося десять років тому, і з цього нічого не вийшло. Отож, насправді президентам слід би було заявити таким чином: нам треба вступати у СОТ, бо інакше торгівля у нас не працюватиме. З іншого боку, спроби України вийти на ринки Західної Європи наражаються на суцільний протекціонізм з боку західних урядів. Існує угода України та ЄС від 1994 року про партнерство і співробітництво, яка насправді нічого не означає. Найважливіший пункт у цій угоді — це намір ЄС розвивати з Україною вільну торгівлю. Проте як цього досягти? Треба домовлятися, але щоб мати змогу домовитися, треба бути членом СОТ. Тому що угоди про вільну торгівлю, які діють деінде у світі, базуються на правилах СОТ. Можна говорити про три пакети проблем, що мають місце у процесі вступу України до СОТ. По-перше, це двосторонні угоди про доступ до ринків (кожна країна СОТ, яка має претензії до кандидата, може ставити йому вимоги). Тут Україною зроблено дуже багато, підписано двосторонні протоколи. Підписано протокол і з ЄС, що є дуже великим досягненням. Проте існують серйозні проблеми з двома країнами — США і Молдовою. Із США Україна має суперечку щодо курятини. Для Молдови Україна є чимось на кшталт старшого брата, який повстановлював різні квоти на імпорт цукру, овочів, фруктів, що, за правилами СОТ, є неприйнятним. Другий пакет — це торговельний режим. Саме тут закладено найбільші перешкоди на шляху України до СОТ, долати які доведеться щонайменше рік і в подоланні яких Україна має поки що мало успіхів. Наприклад, американці говорять, що погано розуміють торговельний режим України, бо він має здебільшого індивідуальний характер, а не спирається на загальні правила. Третя група проблем — дотування сільського господарства. СОТ дозволяє лише невеликий рівень дотування, проте українські аграрії наполягають на їх збільшенні. З іншого боку, Мінфін кожного року скорочує дотації, і це розумно. Але проблема полягає в тому, що Україна не може представити довгострокової сільськогосподарської політики, що потрібно для вступу до СОТ. Хоча в цьому нічого складного немає: треба лише сісти і про все домовитися. Є певні технічні проблеми, які також не вельми складні. Наприклад, потрібні нові закони щодо захисту інтелектуальної власності. Цю роботу цілком реально виконати протягом року. Дуже важливим моментом є синхронність вступу до СОТ України та Росії. Ці дві країни мають на сьогодні всілякі обмеження один щодо одного. І якщо, скажімо, Росія вступить до СОТ першою, вона зможе впливати на процес вступу України і вирішувати таким чином свої торговельні проблеми. Або ж навпаки. Проблему такого роду Україна має нині з Молдовою, яка є членом СОТ і може в ультимативному порядку вимагати, щоб Україна скасувала незаконні квоти на імпорт, а у разі невиконання цієї вимоги — заблокувати вступ. Тому Україні потрібно просуватися до СОТ якомога швидше, аби не опинитися у програшній позиції. Але проблеми будуть, і найбільше їх матиме цукрова промисловість. Вона працює погано, її слід розглядати як невдалу радянську інвестицію. Аби підтримати галузь, держава вдається нині до протекціонізму. Проте не можна застосовувати політику протекціонізму до галузі, яка повільно “вмирає”; натомість слід розглянути радикальніші варіанти і вирішити, що ця промисловість робитиме у майбутньому. В Україні вже існує розуміння того, що не можна мати галузі, які є дотованими назавжди і миритися з їхньою неефективністю: треба або перетворити галузь на ефективну, або серйозно її скоротити. Це є принципова позиція. Нині у різних галузях виділяються провідні підприємства, відбувається концентрація. Проте коли старі заводи усуваються, це не означає втрати виробництва — це означає оновлення промисловості. І українська цукрова галузь є одним із прикладів, де ще не пробували здійснити реструктуризацію. Як проблемне називають також м’ясне тваринництво. Проте з’ясовується, що коріння проблем тут — бідність у селі. Бідні люди мають по одній-дві свині і не хочуть, щоб ціни на м’ясо падали. Однак це не може бути причиною для протекціонізму у м’ясній галузі, просто слід комплексно займатися соціальними проблемами. Урешті, вважає шведський економіст, в Україні чудові умови для сільського господарства і вона мала б бути серед 17 головних експортерів аграрної продукції у світі, які виступають нині за вільну торгівлю. Політичні проблеми, на думку пана Аслунда, не заважають українським чиновникам усвідомлювати важливість вступу до СОТ. Оскільки торгівля — це більше економіка, ніж політика. З іншого боку, якщо торгівля не стане політичним питанням, то вирішене воно не буде.